Свято Маланки (Щедрий вечір) та Василя (Старий Новий рік)

Як тільки жінка замішувала діжу для випікання обрядового новорічного хліба,  не миючи рук від тіста, вона  йшла разом з чоловіком лякати дерева, котрі погано родять. Чоловік ніс сокиру, або палицю, жінка перевесла, зроблені із дідуха (соломи, що лежала на долівці від Святого вечора).  Підійшовши до дерева, чоловік тричі стукав по ньому обухом сокири,  або палицею і промовляв:  "А чого ти, грушо, не родиш?  Я тебе зрубаю, порубаю!" Або: "Не будеш  родити, буду рубати, а будеш родити, буду шанувати". За дерево відповідала дружина: "Не рубай мене, а перевеслом підпережи, я тобі ще в  пригоді  стану".  Після цього жінка обтирала руки від тіста об дерево і перев'язувала його перевеслом.

В народі вірили,  що після таких процедур дерево злякається і обов'язково дасть гарний урожай.  Адже на Маланки,  особливо  в Новорічну ніч,  рослини розуміють людську мову,  а тварини навіть самі розмовляють по-людському.  До речі, тварини в  цю  ніч  могли поскаржитись  Богові  на господарів,  якщо ті погано з ними обходяться.  Тому в цей день худобу доглядають дуже  ретельно,  добре годують, чистять, пестять.

А ще на Маланки  господині  ретельно  чепурять,  підбілюють піч,  адже в ніч напередодні Нового року вона танцює, віддається. Ось які пояснення стосовно вшановування печі в новорічну ніч, записані в різних регіонах України, приводить професор С.І.Килимник: "Тому то піч  на  Маланки  мусить бути чисто вимащена, "щоб не кляла, що не вимащена". Ніхто  у  цю ніч не спить на печі, не сидить, нічого  на  неї  не  кладуть, бо тяжко їй танцювати"..."Нехай спочине"... "Василь з Маланкою  приходить танцювати на печі - аби їм не перешкоджати"... На піч кладуть овес - "на коровай, так як у нас на весілля,  і  їй  дається вівса, як ся віддає". "Аби мала чим коня годувати, бо вона  їде  в місто, на герць".(Український рік... Київ, 1994. Книга 1, С.116.)

З настанням сутінок по селу ходили ватаги  щедрувальників в карнавальних костюмах з музиками. Серед гуртів переважали парубочі  громади ряджених,  окремо ходили і гурти дівчат. Для щедрувальників, як і для колядників,  не існувало статевих обмежень, проте дівоча Маланка здебільшого щедрувала під вікнами, а гурти ряджених парубків просилися до хати, та й персонажів у масках у парубочій Маланці було значно більше.

Серед ряджених найчастіше зустрічаються  образи  Маланки,  Василя, кози, діда з бабою,  циган,  ведмедя,  журавля,  кота... Маланкою був парубок в латаній спідниці, старій  хустці,  брови  і  очі підведені сажею,  обличчя вибілене крейдою,  щічки та вуста фарбовані червоним буряком або  калиною. В руках Маланка носила куделю. Вона  дуже полюбляла цілуватись зі всіма, хто підвернеться, при цьому  обмурзувала їх своєю "косметикою". Дослідник українських новорічних обрядів “Коза” і “Маланка” О.Курочкін пише: “У деяких селах українського Подністров’я (села Голосків, Кептинці Кам’янець-Подільського  району Хмельницької області ) за оповідями інформаторів, замість хлопця на роль Маланки вибирали гарну огрядну жінку, яка мала дітей і була щасливою в шлюбі.” (С.201)

Козою був  парубок  у вивернутому вовною догори кожусі, роги робили з рогатини до якої прикріплювали дві дощечки (рот),  і пасмо прядива (бороду), рот відкривався і ляскаючи  закривався, що лякало дітей. Між рогами чіпляли дзвоника, ззаду –  хвіст з віника. Ведмедями одягалися найсильніші парубки, які гарно вміють боротися. Їх костюми  складали вивернуті хутром догори кожухи, до ніг прив’язували жмути соломи, сіна, або овечі шкури, зі шкур виготовляли і маски. Журавлем був парубок на ходулях, або з довгою шиєю, яку робили з жердини. 

У дівочому гурті роль Маланки і   Василя  виконують дівчата. Дівчата “убирають Маланку у хвату, як молоду обквітчають цвітами, Василя підбирають теж з дівчат, надівають на Василя гарні штани, френч, шапку, підводять вуси. Обох гарно підмальовують. Подекуди дівчата щедрівниці обмежувалися лише одним костюмованим персонажем – Маланкою “ ( Курочкін Укр. Нов. обряди “Коза і Маланка. С. 216-217.).

Підійшовши до вікна,  ряджені в пісенній формі просили у господарів дозволу щедрувати:

“Гой Іване, Іваночку, Пусти до хати Маланочку…” “Пустіть до хати погріти п’яти, Пустіть до груби погріти зуби, Пустіть до печі зігріти плечі…” (Курочкін … - С. 139)

Прихід ряджених був доброю ознакою, тому їх зазвичай радо запрошували в оселю. О.В. Курочкін висловлює припущення, що ряджені щедрувальники є уособленням “представників потойбічного світу, що провідують живих родичів у визначені святкові терміни і обов’язково вночі”. (Курочкін О.В. Українські новорічні обряди “Коза” і “Маланка” (з історії народних масок). – К. 1995. – С. 132.

До хати щедрувальники заходили, лише отримавши дозвіл господарів. В хаті спочатку виконувались величальні щедрівки для кожного члена сім'ї, потім співали пісень про Маланку.  Маланка в цей час пряла куделю, пританцьовувала, рухами імітувала дії,  оспівані в щедрівці,  показуючи,  яка вона гарна господиня, все робила навпаки:  підмітала хату від порогу до столу,  взуття клала на стіл,  тарілки під стіл, намагалась допомогти господині підбілити долівку,  або помити глиняні стіни.

Господарі прагнули помішати їй "наводити порядок" і уважно стежили,  щоб Маланка нічого не вкрала. Це за нею також водилось, адже за крадену річ вона просила додатковий викуп, або погрожувала продати її у наступній хаті, там мовляв, більше дадуть. Іноді їй спеціально клали якусь дівочу річ, щоб Маланка  її вкрала, це віщувало дівчині швидке заміжжя.

В цей час у сінцях починала мекати та тупотіти коза.  Щедрувальники  просили господарів впустити і її до хати погрітися,  вона он в ніжки змерзла і в ріжки змерзла.  Господарі спочатку відмовлялись,  придумуючи різноманітні причини,  що коза долівку попсує,  вазони поїсть, дітей полякає. Діткам страшенно хотілось побачити козу, вони благали батьків впустити її до хати. Щедрувальники всіляко розхвалювали свою козу:  вона, мовляв, і гарненька і розумненька, танцювати вміє і співати вміє, побрехеньки розказує, людей звеселяє. Господарі нарешті погоджувались.

Ввійшовши до хати, коза спочатку лякала присутніх, намагаючись їх  буцнути рогами,  а потім під спів щедрувальників відтворювала в танці те, про  що  співалось  в щедрівці. Все закінчувалось тим, що приходили  стрільці або хлопці-молодці і вдарили (встрелили) козу в правеє вушко, в саме сердушко,  або ж під ліву чи праву ногу, коза впала, ноги задрала, або ж  впала  та  й  нежива  стала. Одним  словом, коза помирала.

Що ж означав цей ритуал? Чому козу неодмінно  було  вбивати? Адже  коза була символом (божеством) родючості ниви. До речі і по нині частинку  нескошеної ниви, чи незібраної  грядки  називають козою. В грецькій та римській міфології боги плодючості і урожаю також мали ознаки схожості з козою. В далеку давнину люди помітили, що на  тій  землі,  де стояла домашня  скотина,  рослини  ростуть  значно  краще,  дають більший урожай. Про вплив кози на родючість ниви співається  і  в народних українських щедрівках:

Де коза ходить, там жито родить, Де не буває, там вилягає, Де коза туп-туп, Там жита сім куп, Де коза рогом, там жита стогом, Де коза хвостом, там жита кустом...

(Подольские епархиальные ведомости. -1897. -N 52-52.-С.1392.)

Очевидно смерть кози - символізувала  зимову  смерть  рослинності, ниви. Проте в ритуалі головне було не смерть  кози,  а  її оживляння. Всі присутні в хаті, а також щедрувальники  намагалися оживити козу, розсмішивши її. Для цього всі засоби  були  добрими, лиш би коза засміялася, почала пручатися, подала ознаки життя. Її "лікував" "лікар", коментуючи при цьому свої дії так,  що  всі  в хаті сміялися, турчали козі у вуха, рахували зуби, щоб  переконатись стара чи молода, був і крайній (сороміцький) метод - пробували "перевірити, чи коза доїться". Оскільки  за  народними  традиціями козою перевдягались  парубки,  це, як правило, приводило козу до тями, вона пручалася, видиралася, подавала ознаки життя.

Оживання кози знаменувало собою оживання навесні ниви, садів, пасовищ, природи взагалі.  Сміх носив магічне значення - відганяв злі  сили,  крім  того вірили, якщо сміятись в новорічну ніч то і  весь  рік  пройде  зі сміхом, весело і щасливо. На закінчення щедрувальники проголошували вірші з побажаннями щастя, добра в новому році і просили винагороди, для Кози,  Маланки або інших ряджених персонажів. “Дайте грошей,   дзвоника полатати, щоб було чим калатати”, “дайте козі на сіно”, “Маланці на фартух”, “дідові на тютюн”.

Господарі  замість грошей або ласощів пропонували Козі сіна, соломи, вівса, бурячків, на що щедрувальники  відповідали, що їхня коза цього не їсть, вона полюбляє свіжі паляниці, пироги, а також чарочку і шкварочку, шинку й ковбасу. Почувши про гостинці до хати ввалювались “цигани” з “ведмедем” і починали гадати, танцювати, пропонували підкувати коней, або когось із хатніх, господарі на допомогу кликали стражників, які також були серед ряджених  і ті випроводжали з хати гамірних гостей, за що отримували винагороду від господарів.

Спробуємо висловити певні припущенні і гіпотези стосовно обрядових дій та деяких персонажів новорічного  карнавалу. По Козу йшлося вище, а тепер проаналізуємо іншу головну особу –  Маланку. Дослідники української новорічної обрядовості вважають, що  християнська свята Меланія, день пам’яті котрої відмічався в останній день року, замінила більш давній образ богині  Макоші (Мокош).

Богиня Мокош увійшла до пантеону найважливіших язичницьких богів Київської Русі, ідоли яких Володимир встановив на горі. Вона була покровителькою жінок, допомагала породіллям під час пологів, сприяла в жіночих справах -  особливо прядінні. Вважалася також богинею дощу, сестрою Сонця. [17, c. 109]. Б. Рибаков вважає її богинею родючості “земного плодородия” і посередницею між небом і землею.[, c. 128] **Б.А. Рибаков. Язичество древней Руси. М.: Наука, 1988. – 784 с. ]  Дослідник індо-українських зв’язків С. Наливайко виводить слово Мокоша з індійського, що в перекладі означає Велика Богиня.( С. 94)​